Їй було 9 років. 9 років і 9 місяців. На вихідних Коза була в тата під Києвом. Будні зі мною в місті - школа, гуртки. Коли тато в понеділок привіз її, Коза зібрала валізу і сказала, що тато порадив їй це зробити на випадок війни.Повітря аж тремтіло від напруги, всі говорили про війну, але не вірили, не хотіли і не могли вірити що це можливо. І виходить до війни була готова лише Коза в свої 9 років і 9 місяців. Коли я її розбудила того ранку, вона мовчки встала, одягнулась і спитала чим мені допомогти. Я бігала як ошпарена, кидала все без розбору в валізу, дзвонила друзям, рідним, шукала кота. Ми вийшли з квартири і я думала постукати розбудити сусідів, але чомусь посоромилась. Все ще не вірилось що це сталось і я маю право когось будити серед ночі. Потім довго шкодувала про це, але що ж.Коли ми стояли на перехресті і праворуч була Житомирська траса а ліворуч Голосієво, Коза запитала чому ми зупинились. Я сказала що обіцяла друзям забрати їх. Ми бачили і чули вибухи, було схоже на Новорічну ніч-феєрверки в небі. Коза сказала, раз обіцяла значить треба забрати. Ми обоє розуміли що треба їхати десь де феєрверків було найбільше. Війна дуже добре показує нам які ми є насправді. Я почала більше поважати себе. І одночасно матюкала себе за те, що наражаю дочку на небезпеку.Потім виявилось що Житомирську трасу обстрілювали в той час. Тому це божевільне рішення і моя Козуля врятували нам життя.