Доки мільйони жінок з цілого світу мріють вирватися з лап свого відбитого на всю голову аб'юзера, озброївшись аскезами, ретритами на Балі і курсами інста-психолухів "Як пропрацювати дитячі травми" за дві тисячі гривень, філософське питання свободи волі не припиняє хвилювати мислителів. Що змушує людину лишатися в неволі, якщо вихід на свободу існує, причому досить очевидний для стороннього спостерігача? "Мала, навіщо ти це терпиш?   Хуїв йому напихала, сковорідкою по довбешці в'їбала,і нехай собі чеше ногу об дорогу". І найгірше — це справді геніальна порада. Але тут стає трохи некомфортно. Бо причина не завжди в обставинах. Іноді проблема не в тому, що людина не бачить вихід.Іноді вона просто не може нормально обробити розумом те, що відчуває. Це ще Імануїл Кант по фактам роз’їбав. “Почуття нас заплутують” - писав він. І ні, не в сенсі романтики.А в сенсі здатності людини сприймати реальність, яку потім має розкласти мислення. І якщо в самому сприйнятті всі люди більш-менш рівні,то з розумом іноді виникають пройоби. І от тоді починається найцікавіше. Чому люди з подібним травматичним досвідом реагують по-різному? Умовно: дві сестри. Одна і та сама сім’я, один і той самий контроль, ті самі заборони.Одна — підкорюється.Інша — тікає, навіть якщо це небезпечно і боляче. І тут ми впираємось в дуже неприємну штуку: Ми різні. Архетипи, гормони, нейробіологія — весь цей зоопарк працює не однаково.І під загрозою далеко не кожен організм обирає “тікай”. І це вже чистий, дистильований детермінізм. На жаль. Але. Кант же якось зміг забити хуй на свою іпохондрію силою мислення? "Розумна людина не допускає виникнення іпохондрії: якщо її охоплює страх такого роду, який може перерости в очікування уявних, тобто вигаданих, хвороб, вона насамперед задає собі питання, чи справді в ній є об’єкт цього страху". Тобто шанс є. Не гарантія. А інструмент. Що, якщо кожну тривожну думку щодо розриву тих самих токсичних стосунків розкласти на конкретні послідовні кроки? І от тут починається магія рівня “і що далі?” — Я зруйную сім’ю.— І що далі?— Мене засудять.— І що далі?— Попиздять та вспокояться. ➡️ Нокаут. І раптом виявляється, що половина страхів — це просто погано розкладена тривога. Можливо, ми просто списали філософію занадто рано. Лишили її в пильних аудиторіях,замість того щоб використовувати там, де вона реально потрібна. Бо вона пізнається не в книжках.А тілом.Синцями від побоїв.Фізичним болем від тупості опонента. І, можливо, її давно пора легалізувати. Хоча б як базову навичку виживання.