Cała oryginalna treść jest tworzona po ukraińsku. Nie wszystkie treści zostały jeszcze przetłumaczone. Niektóre posty mogą być dostępne tylko po ukraińsku.Dowiedz się więcej

Чому ми самі себе тримаємо в неволі?

Okładka posta: Чому ми самі себе тримаємо в неволі?
Ta treść nie została jeszcze przetłumaczona. Pokazujemy oryginalną ukraińską treść poniżej.
Доки мільйони жінок з цілого світу мріють вирватися з лап свого відбитого на всю голову аб'юзера, озброївшись аскезами, ретритами на Балі і курсами інста-психолухів "Як пропрацювати дитячі травми" за дві тисячі гривень, філософське питання свободи волі не припиняє хвилювати мислителів.
Що змушує людину лишатися в неволі, якщо вихід на свободу існує, причому досить очевидний для стороннього спостерігача?
"Мала, навіщо ти це терпиш?  
 Хуїв йому напихала,
 сковорідкою по довбешці в'їбала,
і нехай собі чеше ногу об дорогу".
І найгірше — це справді геніальна порада.
Але тут стає трохи некомфортно. Бо причина не завжди в обставинах.
Іноді проблема не в тому, що людина не бачить вихід.
Іноді вона просто не може нормально обробити розумом те, що відчуває.
Це ще Імануїл Кант по фактам роз’їбав.
“Почуття нас заплутують” - писав він.
І ні, не в сенсі романтики.
А в сенсі здатності людини сприймати реальність, яку потім має розкласти мислення.
І якщо в самому сприйнятті всі люди більш-менш рівні,
то з розумом іноді виникають пройоби.
І от тоді починається найцікавіше.
Чому люди з подібним травматичним досвідом реагують по-різному?
Умовно: дві сестри. Одна і та сама сім’я, один і той самий контроль, ті самі заборони.
Одна — підкорюється.
Інша — тікає, навіть якщо це небезпечно і боляче.
І тут ми впираємось в дуже неприємну штуку:
Ми різні.
Архетипи, гормони, нейробіологія — весь цей зоопарк працює не однаково.
І під загрозою далеко не кожен організм обирає “тікай”.
І це вже чистий, дистильований детермінізм.
На жаль.
Але.
Кант же якось зміг забити хуй на свою іпохондрію силою мислення?
"Розумна людина не допускає виникнення іпохондрії: якщо її охоплює страх такого роду, який може перерости в очікування уявних, тобто вигаданих, хвороб, вона насамперед задає собі питання, чи справді в ній є об’єкт цього страху".
Тобто шанс є.
Не гарантія.
А інструмент.
Що, якщо кожну тривожну думку щодо розриву тих самих токсичних стосунків розкласти на конкретні послідовні кроки?
І от тут починається магія рівня “і що далі?”
— Я зруйную сім’ю.
— І що далі?
— Мене засудять.
— І що далі?
— Попиздять та вспокояться.
➡️ Нокаут.
І раптом виявляється, що половина страхів — це просто погано розкладена тривога.
Можливо, ми просто списали філософію занадто рано.
Лишили її в пильних аудиторіях,
замість того щоб використовувати там, де вона реально потрібна.
Бо вона пізнається не в книжках.
А тілом.
Синцями від побоїв.
Фізичним болем від тупості опонента.
І, можливо, її давно пора легалізувати.
Хоча б як базову навичку виживання.

Ten post nie ma jeszcze żadnych dodatków od autora.