Падіння[I]

 Панельний Будинок торчить на розі вулиці. Він нависає над щасливими та свідомими людьми, а над ним нависають новобудови. А люди, що тут живуть, нависають над щасливими та свідомими схожим чином. Поміж стін Панельного Будинку просочується його кров — закривавлена іржею вода. Вікна уже пластикові — дав бог — але шибки потріскані й облізлі, а скло якесь непрозоре. Сирість вицвітає у кутках єдиним цвітом, який вони можуть собі дозволити, а тепло йде з-надвору навіть у зимку. 

 Люди байдуже прикладають таблетки до домофонів — уся інтелектуальна робота за день. Чи втомлено набирають пароль до якоїсь квартири, довірливо покладаючись на людську взаємність, найглибший вияв якої — відкрити двері. Якщо сьогодні є прибиральниця, то життя вже, наче, починає розцвітати(але, поки що, лише останнім букетом цвіту в кутку квартири). У підʼїзді цинічний запах безнадії, та сирості, що наганяє мінливий смуток... дав бог щастя — не смердить сечею або пивом. Хоча вчора смерділо дешевим віскі, що було чимось розкішним. Жителі панельного будинку, що торчить на розі вулиці, бачать щастя в найменшому, живуть цим моментом і надихаються дрібницями!.. Свідомим та щасливим людям ні їх, ні цього не зрозуміти.

 Щасливі та свідомі люди прокидаються в унісон своєму біологічному годиннику. Він бринить у них, мабуть, в серці? Чи в мозку? А потім тремтить у руках, коли вони не можуть втримати горнятка кави перед дверима спортзалу. Робота, що увечері круто заокруглюється, залишає приємно-гіркий смак кави і тремтіння втоми у кінцівках — їхній інтелектуальний спортзал. А увечері, уже вдома, можна подивитись відео про квантову фізику, а можна напустити солону ванну сліз й обливатись окропом, доки ще одна відрада не розрідиться до квантів. Так і з людьми — орбіти елементарних частинок... маленькі частинки, що навіть не цілісні, не сполучені, а лише бігають у похватах, по-дитячому втікають од відвертого зіткнення та губляться у почутті меншості. Але якщо й є кому зателефонувати, то десь у серці(чи мозку?) спалахне те дрібʼязкове щастя, як у жителів Панельного Будинку, коли підʼїзд чистий від сечі. І розмови крутяться орбітою атома... вони щось шепочуть своєю мовою "свідомості й пропрацьованості", але ядра торкнутись таки не торкнулись. І знову. На наступний раз потрібно прошепотіти голосніше... Щасливі та свідомі люди завжди пришвидшуються, коли тінь Панельного Будинку торкнеться їхньої потилиці... яким би не був палким та хтивим цей дотик, але його збочення... кривава вода і стогони-схлипи жителів завжди відгукуються власними, якими вони заливаються увечері в замкнутій ванній кімнаті. Коли остання сльозина обведе надлишок цинізму на лиці, то вони беруться за книги Франкла, читаючи про жителів Панельного Будинку в розділі "Сенс Страждання"

 Квартири Панельного Будинку, комірками якогось старого сейфу, спалахують строкою для введення паролю одного на весь будинок. Можливо з ним вони відкриють тобі двері по домофону... а може й відкриють двері до своєї квартири. Хіба це важливо? — ті двері й так скоро вигниють по швах дошок або листів металу... ручки тріснуть від людського нахабства... а вічко осліпне. Скуті в чотирьох прогнилих стінах, закриті на замок зовні, без опалення, але з надією, що його увімкнуть, прийде зарплата — замінять двері, а на стіни можна не дивитись. А хоча... можна нікого не запрошувати — не доведеться міняти двері. А хоча... можна нікого не запрошувати, й ніхто не знатиме, що людина мерзне, це можна пережити до весни, скільки там іще?..

 Замкнуті у власних комірках до наступної весни. Замкнуті у коловоротні химерного куба квартири — тарганом бігати по стінах, доки з них не зібʼє яблуком. Шматки яблука, що зажене в спину удар, гнитиме так само мертвотно як і надія начитана у книгах Франкла. Яблуко гнитиме в унісон із Панельним Будинком... рана ятритиме лише перший час, а далі піде вода кривавлена іржею...