Я ж, знаєте, із тих, хто «Форреста Гампа» передивлявся, мабуть, разів десять. Ну, точно не менше. І от щоразу, дивлячись на Тома Генкса на тій знаменитій лавочці, із тим пером, що летить кудись у небо, я був свято переконаний: книжка — це просто трохи довша версія того самого милого сюжету. Такий собі розширений режисерський варіант, але в словах. Мовляв, що там може бути інакше? Ті ж самі пригоди, той же добрий, наївний велетень, який просто робить своє діло, а всесвіт йому віддячує. Тримався я на цій ілюзії міцно. Рівно доти, поки не відкрив першу сторінку «Форреста Гампа» Вінстона Грума. І все. Мої очікування полетіли геть. Довелося їх буквально відправити у відпустку, бо те, що чекало мене між обкладинками, було настільки несхожим на фільм, що я кілька разів перечитував абзаци, аби переконатися, що я не сплю і правильно все розумію. Книжка просто розірвала всі мої шаблони про милість і наївність.

Що найперше кидається в очі? Забудьте про той образ Форреста, до якого ми звикли. Про чисту білу футболку, про того наївного, доброго велетня, що вміє просто і щиро любити. Книжковий Форрест — це щось зовсім інше. Уявіть собі двометрову гору м'язів, яка, здається, зовсім не переймається вишуканістю слів. Його лексикон місцями такий, що хочеться прикрити вуха, якщо поряд є хтось молодший. І це зовсім не той герой, який сидить собі під деревом і роздумує про долю, філософствуючи про коробку цукерок. О ні. Цей Форрест встигає влипнути в такі халепи, що я тільки й встигав округлювати очі. І це не метафора, а мої реальні відчуття під час читання. Що ж до самих пригод… Грум, здається, поставив собі за мету зайти якомога далі в абсурд, і йому це чудово вдалося. Тут на мене чекали такі повороти, що я іноді просто сміявся в голос, не вірячи власним очам. Порятунок Мао Цзедуна? Будь ласка. Подорожі в космос? Тримайте. Рок-гурт? Звісно. А як щодо кореша-орангутанга на ім'я Сью? Так, і це теж. У певний момент я просто махнув рукою на логіку і перестав дивуватися. Просто почав отримувати від цього щире, непідробне задоволення. Бо це вже не якась там історія з чітким сюжетом, а справжній карнавал, де межа між геніальністю і повним, тотальним ідіотизмом стерта в пил. І це, скажу я вам, спрацювало. Принаймні для мене.

Єдиний мінус, який я для себе відзначив, стосується фінального меседу книжки. От це оце «роби добро, і всесвіт тобі віддячить», воно, звісно, чудово виглядає на листівці, ніхто не сперечається. Але коли це все відбувається у виконанні книжкового Форреста, і бонуси за його добрі вчинки настільки космічно нереальні, що мені було важко співпереживати. Це вже не та драма, з якою я міг би себе асоціювати. Скоріше, це така собі літературна казка для дорослих, із надто вже казковими винагородами. Але сам Форрест як персонаж – це щось неймовірне. Він людина без коріння, без чітких прив'язок до якихось професій, без догм. Він називає себе ідіотом, але при цьому залишається напрочуд чесним і має якусь непереборну магнетичну привабливість. От заради знайомства саме з ним, із цим унікальним персонажем, а не заради якогось надглибокого сюжету, книжку таки варто відкрити. Це я вам точно кажу. Загалом, не буду приховувати, це не той текст, який претендує на звання великого літературного шедевра. Та й сам автор цього не приховує. Але як портрет ідеального аутсайдера у світі, який, здається, трохи збожеволів від амбіцій, «Форрест Гамп» працює напрочуд добре. Моя оцінка тут абсолютно суб'єктивна, звісно. Комусь, можливо, весь цей грубий гумор, весь цей шалений абсурд здасться занадто. А мені якраз зайшло. Подобається, коли книжка не намагається бути делікатнішою, ніж є насправді. Після такого читання я тепер просто не можу дивитись на Тома Генкса на тій самій лавочці без легкої посмішки. У голові постійно крутиться думка: «Генкс, ти б бачив, що Грум із тобою витворив на папері!». Якщо ви теж готові до версії, яка набагато, набагато грубіша за фільм, тоді готуйтеся.