Парейдолічні Перевтілення

Я навколо снігу та тонкого льоду. Я посеред холодної зими. Нескінченний холод пробирає мої органи, але я повільно та спокійно намагаюся просуватися далі у глиб тої похмурості, котра так бездоганно окутала цю місцину. На цю мить в мене немає жодних думок усередині. Раніше я за будь-що бажав позбутися тих їдких за своїм змістом ідей, які огортали моє мислення, але я ніколи не уявляв, що це станеться подібним чином. Можливо, ви можете подумати, що мій похід має чітку мету, але ви помиляєтеся. Насправді ж, я залишився цілком один, тут більше немає нікого, хто був би на моїй стороні. Напочатку мого шляху я не міг з цим змиритися, а хіба взагалі хтось може це так легко прийняти? От і я не міг. Згодом втрати стали частиною мого нового життя, тому надалі я вже просто не дивувався прийдешнім трагічностям. Чи померла в мені емпатія? Ні, але з кожним днем у цій крижаній пастці мої очі пустішали наче космічний простір. З кожним днем частинки життєвої енергії прокладали свій шлях у зворотному від мене напрямку. В голову давно прийшла одна проста, очевидна, але водночас й криваво-жахлива річ — я втрачаю сили, а з ними й можливість відчути будь-які відчуття. З мого лиця пропав гнів, радість чи будь-яка інша властива іншим людям емоція. Я йшов не обертаючись назад, навіть не згадуючи події минулого. Тут ні минуле, ні теперішнє, ні майбутнє вже не мали жодного сенсу. Виснажені кістки ледь тримали моє зношене випробуваннями тіло і цей факт я чітко усвідомлював, але навіть він вже не мав значення, а натомість лише в'язкий біль з фатальним присмаком. Мої очі нічого не бачили через потужну заметіль, яка, наче знаючи беззмістовність моєї подорожі, вирішила закінчити її тут і зараз. В моменті я спинився і впав на суцільну білу ковдру, якою був кришталево чистий сніг, що наче підхопив мене у свої білосніжні руки. У мить падіння я втратив свідомість і лежав непритомно деякий проміжок часу. Насправді, я легко міг померти, враховуючи свій напів живий стан, але це б вже нічого не змінило. Той факт, що я залишився на світлому боці, не надав мені сил, але я продовжив рухатися у невизначеному напрямку. На цю мить рух — це була єдина дія, яку можна було зробити. Я не насичував надією свій розум, бо прекрасно знав, що виходу немає. Незважаючи на всю трагічність ситуації, я не міг просто лежати, бо лежати — означало просто чекати той кінець, який і так рано чи пізно повинен відбутися. Це набагато гірше, ніж безперспективно йти назустріч своїй долі єдиним доступним шляхом. Тож, ледве підвівшись, я вступив своєю кістлявою ногою на сяяючу білу дорогу і відправився у подорож. Уночі я вирішив спинитися у доволі спорадичний момент: під час сходження на сніжний схил я побачив дещо настільки ж прекрасне й унікальне, що мої очі могли досить легко списати на ілюзію, але ця думка миттєво розсіялася у всіх куточках моєї травмованої свідомості. Я підтягнувся, щоб осягнути своїми спустошеними очами цю шедевральну картину невідомого художника — цим творінням мистецтва було північне сяйво.

Вона з'явилася нізвідки і зачарувала мене у ту ж мить. Вона була єдиною, кого я бачив упродовж останньої невизначеної кількості часу. Це все, що я зміг проронити у своїй свідомості за час нашої прекрасної подорожі. Вона взяла мене за руку і вела чарівними весняними пейзажами. Навколишнє середовище мало чудовий солодкий присмак, а кольори мали виключно теплі відтінки. Я поглянув на неї і усвідомив, що вона мала місце у моїх спогадах. Я згадав нашу першу зустріч: вона прийшла до мене у найжахливіший момент і врятувала від циклічного ескапізму, в який я сам втягнув свою свідомість. Тепер же, міцно схопивши мене за руку, ти визволила мене від крижаного мороку та їдких страждають, які я переживав кожної миті у білосніжному спустошенні. За весь час нашої подорожі вона не промовила жодного слова, але її блискучі очі все казали без слів — це феноменальна радість. Вона привела мене у надзвичайно густий ліс, де ми сиділи, споглядаючи цей теплий та життєрадісний краєвид. У цю магічну мить я відчув надзвичайне полегшення, абсолютний спокій. Мене більше нічого не турбувало. Мої очі наповнилися кольорами фантастичного океану емоцій, а потім вони стали свідками дивовижного переходу з дня у ніч та елегантного зорепаду. З тих пір я забув усе, пам'ятаючи тільки той магічний момент.