Cała oryginalna treść jest tworzona po ukraińsku. Nie wszystkie treści zostały jeszcze przetłumaczone. Niektóre posty mogą być dostępne tylko po ukraińsku.Dowiedz się więcej
Love & Pop (1998): плівкова фотографія, цифрові камери та Шібуя, якої вже немає
Колись я вже писав про те, як фільм «Ідеальні дні» (Perfect Days) Віма Вендерса надихнув мене на плівкову фотографію. Тоді мене зачепила історія Хіраями, який фотографував дерева, сонячне світло та звичайні моменти свого життя на Olympus Mju I.
Відтоді минуло вже чимало часу. Я трохи більше познайомився з плівковою фотографією, спробував різні фотоапарати, а інтерес до камер у кіно не зник.
І ось нещодавно подивився ще один японський фільм — Love & Pop (1998).
Love & Pop - Любов та Поп (1998)
Це зовсім не схожа на «Ідеальні дні» стрічка. Вона дивна, місцями хаотична, експериментальна, а подекуди й відверто неприємна. Проте в ній знову знайшлася та сама тема, яка мене цікавить: бажання зафіксувати момент, зберегти щось, що незабаром зникне.
А ще тут дуже багато цікавого для людей, які захоплюються фотографією, відеозйомкою та японською культурою 1990-х.
Окрема причина подивитися цей фільм — Шібуя (Shibuya) 1997 року. Один із найвідоміших районів Токіо стає повноцінним учасником історії. Причому це справжня Шібуя, знята на вулицях, серед магазинів, перехожих, телефонних будок та будівельних майданчиків.
До речі, Love & Pop має українську озвучку, тож не обов'язково шукати японську версію з англійськими субтитрами. Українською фільм також відомий під назвою «Любов та Поп». Піратське, але що робити. Такий контент важко десь знайти на стримінгах + озвучка або саби.
Що це за фільм і про що він?
Love & Pop (ラブ&ポップ) — японська експериментальна драма 1998 року, яку зняв режисер Хідеакі Анно (Hideaki Anno). Тривалість — приблизно 110 хвилин.
Хіромі
Події розгортаються в Токіо, переважно в районі Шібуя, протягом одного літнього дня — 19 липня 1997 року.
Головна героїня — 16-річна школярка Хіромі Йошії, яку зіграла Асумі Міва. Разом із трьома подругами вона проводить час у Шібуї, ходить по магазинах, спілкується, фотографує, намагається розібратися у своїх бажаннях і знайти власне місце у світі.
Одного дня Хіромі бачить у магазині красиву каблучку з топазом. Її вартість — 128 000 єн. Дівчина вирішує, що обов'язково повинна придбати цю прикрасу, причому до закриття магазину.
Щоб заробити необхідні гроші, вона вдається до enjo kōsai — практики так званих «компенсованих побачень», коли дорослі чоловіки платять школяркам за проведений із ними час.
Це явище було досить резонансною темою в японському суспільстві 1990-х років. І важливо розуміти, що мова не просто про невинні зустрічі за гроші. За такими стосунками можуть ховатися експлуатація, сексуальне насильство та небезпечна нерівність між дорослими чоловіками й неповнолітніми дівчатами.
Попри назву Love & Pop, це зовсім не романтична комедія.
Спочатку стрічка може нагадувати звичайне спостереження за життям японських школярок. Дівчата сміються, розмовляють про хлопців, ходять по торговельних центрах і насолоджуються літом.
Але поступово ця легкість змінюється тривогою.
Водночас фільм не зводиться лише до теми платних побачень. Це історія про самотність, дорослішання, споживацтво, пошук себе та спроби зрозуміти власні бажання.
А каблучка тут — не просто прикраса. Мотивація для більш ризикованих дій. У більшості підлітків є така.
Хто такий Хідеакі Анно?
Ось тут починається найцікавіше.
Режисер Love & Pop — Хідеакі Анно, людина, яка найбільше відома завдяки аніме Neon Genesis Evangelion. Я цьгого не знав. В якийсь момент я поставив на паузу й подумав, що це мені нагадує. І так - Evangelion.
Так, це той самий режисер, який створив одну з найвпливовіших аніме-франшиз в історії.
Хідеакі Анно (джерело фото MDB)
Серед його найвідоміших робіт:
Gunbuster (1988) — науково-фантастичне аніме про пілотів бойових машин, що стало однією з його ранніх режисерських робіт.
Nadia: The Secret of Blue Water (1990) — пригодницький аніме-серіал із фантастичними елементами.
Neon Genesis Evangelion (1995–1996) — культова історія, що поєднує наукову фантастику, психологічну драму та складні філософські теми.
The End of Evangelion (1997) — повнометражний фільм, який став альтернативним завершенням оригінального серіалу.
Shiki-Jitsu / Ritual (2000) — ще одна експериментальна ігрова драма.
Shin Godzilla (2016) — нове переосмислення Ґодзілли, де Анно виступив головним режисером і сценаристом.
Shin Kamen Rider (2023) — його сучасна інтерпретація класичного японського супергероя.
Але Love & Pop займає в цій фільмографії особливе місце.
Це був перший повнометражний ігровий фільм Анно.
Після роботи над Evangelion він вирішив спробувати себе в кіно з живими акторами. І замість великої постановки з дорогими кінокамерами, складним освітленням та масштабними декораціями обрав зовсім інший підхід.
Знімати невеликими цифровими відеокамерами на вулицях справжньої Шібуї, використовуючи максимально незвичні ракурси.
Причому в Love & Pop дуже добре видно його режисерський почерк.
Якщо ви дивилися Evangelion, то, напевно, пам'ятаєте незвичайний монтаж, довгі статичні кадри, текстові вставки, раптові зміни перспективи та спроби передавати психологічний стан персонажів не лише через діалоги, а й через саму форму зображення.
У Love & Pop усе це теж присутнє.
Тільки замість анімаційних персонажів, гігантських роботів і фантастичних подій — звичайні японські школярки, міські вулиці та проблеми реального життя.
Цікава деталь: дія фільму відбувається 19 липня 1997 року. Саме цього дня в японських кінотеатрах вийшов The End of Evangelion. Такий собі символічний перетин двох творчих світів Анно.
А хто написав оригінальну історію?
Love & Pop — це екранізація роману Рю Муракамі (Ryū Murakami), відомого японського письменника та режисера.
І ні, це не Харукі Муракамі, автор «Норвезького лісу» та «Кафки на пляжі». Хоча прізвище однакове, це різні письменники.
Рю Муракамі був відомий значно похмурішими, провокативнішими та подекуди жорстокими історіями.
Серед його найвідоміших книжок:
Almost Transparent Blue (1976) — дебютний роман, за який він отримав престижну японську премію Акутаґави.
Coin Locker Babies (1980) — історія двох дітей, покинутих у камерах схову.
69 (1987) — роман про молодь, бунтарство та японське суспільство 1960-х.
Audition (1997) — психологічний горор, який 1999 року екранізував Такаші Мііке.
In the Miso Soup (1997) — похмурий психологічний трилер про нічний Токіо.
Piercing (1994) — ще один психологічний трилер, який згодом отримав кіноадаптацію.
Основою Love & Pop став його роман Love & Pop: Topaz II (1996).
Варто згадати й «Tokyo Decadence» (1992), який сам Рю Муракамі зняв за мотивами власної історії «Topaz». Ці твори пов'язують теми бажання, сексуальності, самотності та матеріальних речей, яким люди надають надзвичайного значення.
До речі, 17 жовтня 2026 року Рю Муракамі помер у віці 74 років. Про це 23 жовтня повідомило його видавництво Gentosha.
Тому зараз Love & Pop можна сприймати ще й як частину творчої спадщини письменника, який багато років досліджував темні сторони японського суспільства.
Над кіносценарієм працювали Хідеакі Анно й Акіо Сацукава, а оператором був Такахіде Шібануші.
Як знімали Love & Pop: цифрові відеокамери замість кіноплівки
А тепер перейдемо до технічної частини. Бо саме тут цей фільм стає особливо цікавим.
Love & Pop знімали переважно на Sony DCR-VX1000 — цифрову відеокамеру, випущену 1995 року.
Sony DCR-VX1000 (джерело фото - Вікіпедія)
На сьогодні це вже справжня ретротехніка. Але в середині 1990-х VX1000 була дуже цікавою камерою, яка дала незалежним відеооператорам можливості, раніше доступні переважно професійному виробництву.
Це була одна з перших популярних цифрових відеокамер із трьома CCD-матрицями. Вона використовувала формат MiniDV — невеликі касети з магнітною стрічкою, на яку відео записувалося в цифровому вигляді.
Тут важливо не плутати: MiniDV — це не аналоговий VHS чи Hi8. Хоча запис фізично здійснювався на стрічку, інформація зберігалася в цифровому форматі.
Для свого часу камера пропонувала дуже непогану якість зображення, оптичний зум, ручні налаштування й можливість переносити цифрове відео на комп'ютер для монтажу.
Але сьогодні її картинка виглядає дуже специфічно: стандартна телевізійна роздільна здатність, характерна передача кольорів, цифровий шум, особливості роботи CCD-матриць.
І саме цю естетику ми бачимо в Love & Pop.
У фільмі є щось від домашнього відео кінця 1990-х. Наче хтось узяв відеокамеру й пішов знімати звичайне життя на вулицях Шібуї.
Тільки цей «хтось» — режисер Evangelion, який явно не збирався обмежуватися звичайною зйомкою.
Камера буквально всюди
Під час перегляду швидко помічаєш, що режисер дуже любить експериментувати з положенням камери.
Зйомка ведеться з висоти підлоги, з дивних кутів, із дуже близької відстані до облич персонажів.
Місцями камера розташована так, ніби дивиться на світ очима предметів.
В одному з епізодів для руху камери навіть використовували іграшкову залізницю — камеру встановлювали на маленький потяг.
Також використовували ширококутну оптику, ефект «риб'ячого ока», незвичайні POV-ракурси, накладання кількох зображень та постійні зміни співвідношення сторін кадру.
В інших сценах камера може бути закріплена на тілі актора або розташована всередині предметів побуту.
І це працює на диво цікаво.
Мені сподобалася сама ідея, що практично будь-яке місце може стати точкою зйомки. Не обов'язково тримати камеру на рівні очей або встановлювати її на дорогий штатив. Є трохи відчуття - що це твої спогади.
Можна опустити її на землю, поставити серед предметів, нахилити, закріпити в незвичному місці.
Звісно, сьогодні щось подібне легко зробити на GoPro чи навіть смартфон. Але уявіть 1997 рік, коли цифрові відеокамери ще були досить дорогими й технологічно обмеженими пристроями.
За описами виробництва, творча група одночасно використовувала п'ять відеокамер, іноді навіть шість, а загальний обсяг відзнятого матеріалу сягнув приблизно 160 годин. Для фільму тривалістю менш як дві години це величезна кількість.
Цікаво, що інтерес Анно до Sony VX1000 почався ще під час роботи над Evangelion: він використовував цифрову камеру для документування процесу створення аніме.
А потім вирішив застосувати цей інструмент для повноцінного ігрового фільму.
Але фінальну сцену зняли на справжню кіноплівку
Є ще одна деталь, яку легко пропустити.
Хоча майже весь Love & Pop знятий на цифрові відеокамери, фінальну сцену створили на 35-мм кіноплівці.
Це вже зовсім інший спосіб отримання зображення.
І, знаючи цю деталь, цікаво звернути увагу на те, як змінюється картинка наприкінці стрічки.
Після цифрової, часто грубої й хаотичної зйомки плівковий фінал сприймається зовсім інакше.
Мені подобається, що Анно не намагався зробити весь фільм візуально однаковим. Навпаки, різні технічні засоби стали частиною його художньої мови.
Плівковий фотоапарат Хіромі — Fujifilm Tiara II
А ось і головна причина, чому мені захотілося написати про Love & Pop саме в блозі про фотографію.
Головна героїня Хіромі постійно фотографує.
Вона носить із собою невеликий компактний фотоапарат і робить знімки друзів, міських вулиць та різних моментів повсякденного життя.
Це не просто випадковий реквізит.
Фотографія відіграє важливу роль у тому, як Хіромі сприймає навколишній світ.
Вона хоче зберігати речі, які змінюються або зникають. Фіксувати теперішній момент, поки він ще існує.
Дуже знайома ідея для тих, хто захоплюється плівковою фотографією.
За ідентифікацією реквізиту на сайті Spotern, у фільмі використовується Fujifilm Tiara II. Офіційного підтвердження конкретної моделі від творців фільму я не знайшов, але візуально камера відповідає цій серії.
Fujifilm Tiara II, також відома як Cardia Mini Tiara II, — компактна автоматична 35-мм фотокамера, що з'явилася 1997 року.
Вона була створена для простого повсякденного фотографування.
Основні характеристики:
Формат: звичайна 35-мм фотоплівка (тип 135).
Об'єктив: Super-EBC Fujinon 28mm f/3.5.
Автофокусування та автоматичне визначення експозиції.
Вбудований спалах.
Автоматичне протягування плівки.
Компактний корпус із захисною зсувною кришкою.
Живлення від батарейки CR2.
Об'єктив 28 мм робить цю камеру цікавою для вуличної фотографії.
Це досить широкий кут огляду, що дозволяє захоплювати не лише людину, яку фотографуєш, але й частину навколишнього середовища.
Для фотографування міста, друзів, вулиць, магазинів і різних побутових моментів — дуже зручний варіант.
І що мені подобається в таких камерах, так це простота. Але нажаль, з часом всі ці камери стають крихкими. Важко (а може й неможливо) ремонтувати. Немає деталей (тільки донори).
Не потрібно постійно думати про витримку, діафрагму й інші налаштування. Просто дістаєш фотоапарат, обираєш композицію та натискаєш кнопку.
Звісно, автоматична камера не гарантує ідеальний результат. Але іноді саме це й робить процес цікавішим.
Fujifilm Tiara II проти Olympus Mju I з «Ідеальних днів»
Якщо згадати мій попередній допис про «Ідеальні дні», то там головний герой використовував Olympus Mju I.
Обидві камери — компактні плівкові «мильниці» з автоматичними налаштуваннями.
Але в них є цікава різниця.
Olympus Mju I має об'єктив 35 мм з максимальною діафрагмою f/3.5, тоді як Fujifilm Tiara II — ширший 28 мм f/3.5.
Тобто Fujifilm дозволяє помістити в кадр більше навколишнього простору, якщо знімати з однакової відстані.
Для стріт-фотографії це доволі суттєва відмінність.
Утім, у контексті самих фільмів мені цікавіші не технічні характеристики, а те, як герої користуються камерами.
Хіраяма в «Ідеальних днях» фотографує дерева, світло та спокійні моменти свого розміреного життя.
Хіромі з Love & Pop фотографує зовсім інший світ — галасливу Шібую, подруг, молодість і моменти, які постійно вислизають.
Два абсолютно різні персонажі, два різні фільми, але дуже схоже бажання — зберегти те, що рано чи пізно зникне.
Я навіть купив Mju I в Японії (замовив онлайн). Але приїхала не робоча камера. Але це інша історія.
Шібуя 1997 року: район Токіо, якого вже немає
Ще один момент — це сама Шібуя.
Шібуя — один із найвідоміших районів Токіо. Сьогодні його насамперед асоціюють із величезним пішохідним перехрестям біля станції, статуєю Хатіко, торговельними центрами, яскравою рекламою, модою та молодіжною культурою.
Але Шібуя кінця 1990-х виглядала дещо інакше.
І Love & Pop дозволяє побачити її такою, якою вона була майже тридцять років тому.
Особливо цікаво, що режисер не намагався приховувати реальне місто за декораціями. Значна частина зйомок відбувалася безпосередньо на вулицях.
У кадрі можна побачити перехожих, магазини, рекламу, автомобілі, будівельні майданчики, телефонні будки та звичайне повсякденне життя.
А ще — молодіжну культуру того часу.
Шібуя та культура kogal
У 1990-х Шібуя була одним із головних центрів молодіжної моди Японії.
Особливу популярність тоді мала субкультура kogal (コギャル) — стиль, який асоціювався переважно з японськими школярками.
Короткі шкільні спідниці, вільні шкарпетки, модні аксесуари, фарбоване волосся, засмага та специфічна манера спілкування стали частиною цього молодіжного образу.
У Love & Pop ми бачимо саме таке середовище.
Хіромі та її подруги — представниці покоління, яке виростало серед торговельних центрів, масової реклами, популярної музики та дедалі доступніших персональних технологій.
І цікаво, що фільм не просто використовує цю культуру як красиве тло. Він також показує, як суспільство сприймало цих дівчат, які очікування їм нав'язували та з якими ризиками вони стикалися.
Тому Шібуя тут — не випадкове місце дії.
Важко уявити цю історію десь в іншому районі Токіо.
Перехрестя Шібуя та будівництво QFRONT
У фільмі можна побачити знамените пішохідне перехрестя біля станції Шібуя — Shibuya Scramble Crossing.
Це той самий перехід, який сьогодні постійно з'являється у фільмах, рекламі, кліпах та туристичних відео.
Але є одна дуже цікава відмінність.
У 1997 році поруч із перехрестям ще не було звичного сьогодні вигляду будівлі QFRONT із величезним рекламним екраном.
У фільмі можна помітити будівельні роботи на місці майбутнього комплексу.
QFRONT відкрили лише в грудні 1999 року. Саме там згодом розмістився знаменитий SHIBUYA TSUTAYA та величезний екран Q'S EYE.
Тобто Love & Pop показує одну з найвідоміших локацій сучасного Токіо ще до того, як вона набула знайомого нам вигляду.
У звичайному художньому фільмі можна випадково зберегти історію міста — просто тому, що оператор свого часу направив камеру в потрібний бік.
Center Gai, Cinema Rise та Shibuya PARCO
Ще одна впізнавана локація — Shibuya Center Gai, відома торговельна вулиця неподалік станції.
Сьогодні вона залишається одним із найжвавіших місць району. Але магазини, реклама та оформлення вулиці суттєво змінилися.
У Love & Pop можна побачити, як це місце виглядало наприкінці 1990-х.
У фільмі також з'являється Cinema Rise — відомий кінотеатр у районі Іспанського схилу (Spain-zaka), який спеціалізувався на авторському й незалежному кіно.
Cinema Rise закрився у 2016 році.
Поруч можна побачити і Shibuya PARCO — один із важливих торговельних центрів японської молодіжної культури.
Старий комплекс закрили у 2016 році, а в 2019 році на його місці відкрився новий.
Тож навіть будівлі, які на перший погляд здаються звичайними декораціями, сьогодні можуть мати окрему історичну цінність.
Цікаво, що саме в районі PARCO свого часу й демонстрували Love & Pop. Виходить, глядачі 1998 року могли вийти з кінотеатру й буквально пройтися тими самими місцями, які щойно побачили на екрані.
Річка Шібуя та фінальна сцена
Одна з найцікавіших міських локацій фільму — річка Шібуя (Shibuya River).
У фінальній частині стрічки героїні йдуть її бетонним руслом серед міських будівель.
Це доволі незвичайне місце для завершення історії.
Замість красивого парку чи романтичного міського пейзажу ми бачимо інженерну частину міста — бетон, воду, будинки й вузький простір між ними.
І саме тому ці кадри так добре запам'ятовуються.
За минулі десятиліття територія вздовж річки суттєво змінилася. Зокрема, з'явилися нові пішохідні простори та проєкти міської реконструкції.
Тобто й ця частина Шібуї сьогодні виглядає інакше.
Якщо колись потраплю до Токіо, було б цікаво пройтися цими локаціями й порівняти їх із кадрами з фільму.
Шібуя до смартфонів та соціальних мереж
Є й інші цікаві дрібниці.
У фільмі персонажі користуються мобільними телефонами та іншою портативною електронікою 1990-х. Але це зовсім інша цифрова епоха.
На вулицях ще багато телефонних будок. Величезні рекламні екрани не настільки поширені, як сьогодні. Модні магазини та торговельні центри відіграють надзвичайно важливу роль у молодіжному житті.
У 1997 році ще немає Instagram, TikTok, сучасних смартфонів і звичного нам способу постійно документувати своє життя.
Тому особистий плівковий фотоапарат Хіромі сприймається трохи інакше.
Сьогодні ми можемо зробити сотню фотографій за кілька хвилин, відразу переглянути їх і видалити невдалі.
А тоді кожен кадр був фізично обмежений кількістю знімків на плівці.
Потрібно було зробити фотографію, дочекатися проявлення й лише потім побачити результат.
І мені здається, це додає особливого сенсу бажанню Хіромі постійно фотографувати.
Хіромі фотографує Шібую. Анно робить те саме
І ось тут найцікавіша паралель.
Хіромі фотографує своє повсякденне життя, бо хоче зберегти моменти, які зникають.
Вона фіксує подруг, вулиці, будівлі й маленькі фрагменти міста.
А Хідеакі Анно, знімаючи Love & Pop на цифрові відеокамери, фактично робить те саме.
Головна героїня намагається зберегти свій світ на фотоплівці, а режисер зберігає її світ на цифрових відеокасетах.
І це особливо цікаво зараз, коли ми можемо порівнювати Шібую 1997 року із сучасним районом.
Можливо, саме тому цей фільм так добре сприймається як своєрідний документ епохи.
У ньому збереглися не лише люди й одяг того часу, а й простір навколо них.
Старі будівлі, які знесли. Магазини, які закрилися. Вулиці, які перебудували. Реклама, якої давно немає.
І все це — на цифрових касетах MiniDV.
Саме за це я люблю старі фільми, особливо ті, які багато знімали на реальних локаціях.
Ти дивишся не лише історію персонажів, а й своєрідну машину часу.
Чому фільм виглядає настільки незвично?
Знаєте, що мене здивувало?
Попри те, що Love & Pop вийшов у 1998 році, деякі його візуальні рішення нагадують сучасні експериментальні відео.
Іноді здається, що перед тобою суміш художнього фільму, документального спостереження, відеоарту та якогось особистого відеощоденника.
Можливо, комусь такий стиль не сподобається.
Деякі сцени можуть здаватися надто довгими, інші — надто хаотичними. Часом складно зрозуміти, куди саме режисер хоче привести глядача.
Але, здається, у цьому й полягає ідея.
Анно не просто розповідає історію Хіромі. Він намагається передати її відчуття, розгубленість, тривогу та сприйняття світу через саму картинку.
До того ж у Love & Pop дуже цікаво поєднується візуальна легкість із досить важкими темами.
Яскраві міські пейзажі, літній день, молоді люди та красиві речі можуть створювати відчуття безтурботності. Але поступово стає зрозуміло, наскільки небезпечним може бути світ, у якому опиняється головна героїня.
Тут є сцени психологічного тиску, сексуальних домагань і насильства, тому фільм точно не для всіх.
І я б не радив дивитися його виключно заради красивих кадрів Шібуї.
Чому Love & Pop актуальний і сьогодні?
Хоча фільм дуже прив'язаний до японської культури 1990-х, деякі його теми залишаються актуальними.
Бажання купувати речі, щоб відчути себе щасливішим. Намагання відповідати очікуванням оточення. Пошук власної ідентичності. Страх щось пропустити.
Усе це існує й сьогодні, просто в дещо інших формах.
У 1997 році героїня мріє про дорогу каблучку, а сучасна людина може так само мріяти про новий телефон, камеру чи якийсь інший дорогий предмет.
Звісно, порівнювати ці ситуації напряму не зовсім правильно, враховуючи небезпеки, з якими стикається Хіромі.
Але саме бажання отримати річ, що нібито має зробити тебе щасливішим, дуже впізнаване.
Особливо цікаво, що сам фільм водночас говорить і про протилежну цінність — збереження моментів.
Каблучку можна купити. Але літо 1997 року, дружбу, молодість і конкретний день уже неможливо повернути.
І фотографії стають одним зі способів хоча б частково зберегти ці моменти.
Чи варто дивитися Love & Pop?
На мою думку, так. Але з певними застереженнями.
Це точно не фільм для легкого вечірнього перегляду, коли хочеться просто відпочити.
Він може бути незручним, дивним, хаотичним і місцями неприємним.
Але якщо вам подобається японське кіно, цікавий експериментальний монтаж, естетика 1990-х, старі відеокамери або плівкова фотографія — тут є на що подивитися.
А якщо вас цікавить сама Шібуя, то фільм взагалі стає окремою знахідкою.
Можна дивитися його не лише заради сюжету, а й уважно розглядати будинки, магазини, рекламу та вулиці.
Окремо рекомендую звернути увагу на операторську роботу.
Мені здається, Love & Pop — чудовий приклад того, що цікаве зображення не обов'язково потребує найдорожчої техніки.
Так, Sony VX1000 була дорогою камерою для свого часу, але все ж таки це не величезна професійна кінознімальна система.
І режисер використав її обмеження як перевагу.
До речі, у 2025 році Love & Pop отримав нову 2K-реставрацію, яку показували в кінотеатрах Північної Америки. Тож інтерес до цього фільму існує й майже через три десятиліття після прем'єри.
Замість висновку
Коли я дивився «Ідеальні дні», найбільше мене зачепила думка, що варто частіше звертати увагу на маленькі повсякденні моменти.
Love & Pop підходить до цього з іншого боку.
Тут немає спокійного ритму життя Хіраями. Натомість — хаотична Шібуя, молодість, поспіх, страх, бажання й відчуття того, що все навколо постійно змінюється.
Але тема фотографії знову повертає мене до тієї самої думки.
Ми фотографуємо не лише тому, що бачимо щось красиве.
Іноді ми просто хочемо залишити собі частинку часу.
Хіромі фотографує Шібую 1997 року. Анно знімає її на цифрові відеокамери. А ми майже через тридцять років дивимося ці кадри й бачимо місто, якого в такому вигляді вже не існує.
І не має великого значення, чи це старенький Olympus, Fujifilm або якась дешева мильниця, куплена на OLX.
Головне, що в певний момент ти вирішив зупинитися й зробити кадр.
А через багато років цей звичайний кадр може стати чимось значно ціннішим, ніж ти міг уявити.
Мабуть, саме це мені найбільше подобається в плівковій фотографії.
І, здається, Love & Pop — ще один фільм, який про це нагадує. Але й гострі соціальні проблеми бʼють міцно в пику.
