Цей текст про сумніви й пошук сенсу в часи війни. Я стараюсь показати на прикладах підлітків які вже дорослі, зрілі, особистості яких знаю, що навіть маленькі локальні дії можуть запускати великі зміни в суспільстві. Це роздуми про соціальну відповідальність, силу молоді й те, як не втратити віру у власний вплив.
Я все більше зіштовхуюсь з думкою молоді: «Та я взагалі не впевнений / не впевнена, що можу щось зробити або на щось впливати в цьому житті».
Буквально днями мав розмову з 10-класником, чи є сенс зараз, в реаліях війни, взагалі щось робити для держави чи суспільства. Бо інфраструктурні об'єкти можуть бути зруйновані, а суспільство часто виглядає невдячним за те, що для нього роблять волонтери або активісти, сенс фраз які ти чуєш або читаєш зазвичай приблизно такий: «війна, не на часі», «чому гроші йдуть не на фронт» тощо.
І в мені теж часто бореться бажання кинути все й працювати виключно на війну. Бо чому я, бувши на службі в тилу, маю право жити життя, а мої побратими на сході — ні? Чи адекватна це реакція? Напевно, більше ні, ніж так. І, власне, мої побратими казали мені, що я баран за ці думки. Але все ж таки — це не означає, що нічого робити не варто.
Я хочу розповісти кілька історій про те, що може робити молодь і який вплив вона може мати, особливо в невеликих містах чи громадах. Говоритиму про двох своїх випускниць і одного випускника проєктів, які сьогодні стали для мене друзями, а місцями майже родиною.
Одна дівчина зі Славутича, інша зі Звягеля, хлопець із Запоріжжя. Звичайні підлітки 14–15 років. Після участі в проєкті вони повертаються додому з ідеєю робити щось для своїх однолітків. У Звягелі дівчина запускає активну діяльність — проєкти, події, створення молодіжної культури. У Славутичі інша проводить проєкт вступає до ВНЗ і згодом починає працювати в молодіжному центрі й безпосередньо впливати на розвиток середовища для молоді, а ще згодом вже приводить друге покоління учасників в проєкт. Хлопець із Запоріжжя зацікавився урбаністикою: досліджує інфраструктуру, взаємодіє з місцевою владою, бореться за розвиток громадського транспорту й поступове відходження від маршруток і уніфікацію оплат в транспорті.
На перший погляд, це маленькі й навіть «дріб’язкові» справи в масштабі країни. Але багато дорослих не роблять навіть цього. І саме з таких кроків починаються великі зміни. Звягель за останні сім років уже зовсім не те місто, що було. Славутич теж змінився, попри війну. А в Запоріжжі підліток фактично вплинув на тему, яка зачіпає сотні тисяч містян.
І тут важливо зрозуміти: результат не приходить відразу. Є психологічний момент — нам здається, що якщо ми не бачимо миттєвого ефекту, значить усе марно. Але будь-які суспільні зміни — це ефект доміно. Маленькі дії, навіть непомітні на початку, через роки формують зовсім іншу картину, крок за кроком, цеглинка за цеглинкою.
Я сам досить довго цього не розумів — значення впливу, який я роблю. Десь, напевно, навіть розчаровувався, бо не бачив змін і не відчував їх. Але це відчуття прийшло до мене буквально через вісім років з моменту, як я вперше вирішив «імпактнути» в тоді ще зовсім юних змінотворців. А зараз я бачу, що саме вдалося змінити, якими вони стали й що нас тепер об’єднує — передавати новому поколінню ці зміни.
Що може зробити молодь сьогодні? Почати з простого: допомогти організувати подію в школі, волонтерити на локальних акціях, писати про проблеми громади, збирати однодумців. Це не завжди гучно, але завжди має значення. Бо якщо не ви — то хто?
Не слухайте тих, хто каже, що це немає сенсу. Уже сам факт вашої дії змінює щось — принаймні вас самих. А зміни всередині — це завжди перший крок до змін у світі навколо.
