Чому Синдром глядача змушує людей не допомагати іншим?

Як ефект розпорошеної відповідальності пояснює, чому люди рідше втручаються, коли навколо багато свідків

Уявіть собі ситуацію: ви йдете вулицею та бачите, як людині стало зле. Навколо багато людей, усі бачать те саме, але ніхто не поспішає допомогти. Ви вагаєтеся: можливо, хтось уже викликав швидку? Чому ж ніхто не діє? Це класичний приклад синдрому глядача – психологічного феномена, який змушує нас не втручатися, коли інші свідки також присутні.

Синдром глядача (або ефект стороннього) – це явище, коли людина рідше надає допомогу в надзвичайній ситуації, якщо поруч є інші спостерігачі. Чим більше свідків, тим менша ймовірність, що хтось втрутиться.

Це явище було вперше досліджене у 1960-х роках соціальними психологами Джоном Дарлі та Бібом Латане після жахливого випадку вбивства Кітті Дженовезе в Нью-Йорку. Жінку нападник смертельно поранив неподалік її дому, і хоча напад тривав близько 30 хвилин, жоден із численних свідків не втрутився. Цей випадок став символом байдужості натовпу, хоча пізніше з’ясувалося, що деякі люди все ж намагалися викликати поліцію.

Головна причина синдрому глядача – це розпорошена відповідальність. Коли людина знаходиться наодинці із проблемою, вона усвідомлює, що саме від неї залежить рішення. Однак якщо свідків багато, відповідальність ніби розчиняється між усіма присутніми. Люди думають:

Цей механізм працює навіть на рівні дрібниць – наприклад, якщо в офісі комусь потрібно винести сміття, але ніхто не береться за це, тому що всі вважають, що це має зробити хтось інший.

Окрім розпорошеної відповідальності, існують й інші фактори, які впливають на рішення людини допомагати або залишатися осторонь:

🔹 Страх зробити щось не так – люди можуть боятися втручатися, бо не знають, як правильно діяти, або бояться осуду з боку інших. 🔹 Соціальне порівняння – якщо інші не реагують, то ситуація, можливо, не така серйозна. Ми підсвідомо шукаємо підказки в поведінці оточуючих. 🔹 Анонімність – у великому натовпі люди відчувають меншу відповідальність, адже їх особистість ніби розчиняється серед інших.

Так! Існують способи, які допомагають подолати цей ефект та зробити суспільство більш чуйним.

✔ Особисто звертатися до людей – якщо вам потрібна допомога, не просто кличте загалом, а вкажіть на конкретну людину: «Ви в червоній куртці, викличте швидку!»✔ Брати на себе ініціативу – якщо ви бачите, що ніхто не діє, зробіть перший крок. Це може спровокувати інших приєднатися до допомоги.✔ Підвищувати обізнаність – розуміння ефекту розпорошеної відповідальності вже саме по собі допомагає людям свідомо ухвалювати рішення допомагати, навіть коли інші мовчать.

Синдром глядача – це не прояв байдужості, а природний психологічний ефект, який виникає через розпорошену відповідальність. Проте ми можемо свідомо протистояти йому, якщо навчимося брати на себе ініціативу та діяти навіть тоді, коли інші пасивно спостерігають. Іноді одна смілива дія може змінити чиєсь життя – або навіть урятувати його.