Що таке «Стокгольмський синдром»?

Стокгольмський синдром — це психологічна реакція, коли жертви (наприклад, заручники) формують емоційний зв’язок зі своїми кривдниками, відчуваючи до них симпатію, співчуття, а іноді навіть захищаючи їх. Це несвідомий захисний механізм, який допомагає людині адаптуватися до екстремальної ситуації, що загрожує її життю.

Жертва починає виправдовувати дії агресора, шукає причини його жорстокості (наприклад, «у нього було важке дитинство»), відчуває до нього співчуття та вірить у його «хороші» сторони. Це може бути результатом тривалого перебування разом та залежності від агресора.

Жертва добровільно допомагає своєму агресору, виконувати його вимоги та навіть перешкоджати діям поліції або рятувальників. Ця співпраця є способом вижити та знизити загрозу. Жертва намагається «вгадати» бажання кривдника, щоб уникнути покарання.

Людина, яка перебуває під впливом синдрому, може чинити опір спробам її звільнення, боятися порятунку більше, ніж перебування в полоні. Вона сприймає рятувальників як загрозу, що може погіршити ситуацію, тоді як кривдник здається «зрозумілим» і «безпечним».

Це глибокий емоційний зв’язок, що виникає в умовах сильного страху та залежності. Жертва відчуває вдячність за незначні «прояви доброти», наприклад, за їжу чи відсутність фізичного насильства. Це викривлене сприйняття реальності, коли людина цінує те, що, по суті, є її базовим правом.

Жертва може перейняти світогляд, цінності та поведінку свого кривдника. Вона починає сприймати себе як «частину» агресора або його «спільноти». Це проявляється в тому, що жертва повторює фрази кривдника, його манери чи навіть виправдовує насильство щодо інших людей.

Назва «Стокгольмський синдром» походить від драматичної події, що сталася у Швеції.

У 1973 році в столиці Швеції, Стокгольмі, відбулося пограбування банку Kreditbanken. Грабіжник, Ян-Ерік Улсон, узяв у заручники чотирьох працівників банку. Заручники перебували в полоні протягом шести днів, під час яких між заручниками та Улсоном виник несподіваний емоційний зв’язок.

Улсон не поводився з ними жорстоко, і в певний момент навіть виявляв «доброту», наприклад, давав їм пледи або заспокоював.

Після звільнення заручники відмовилися давати свідчення проти Улсона. Більше того, вони відкрито захищали його, заявляли, що він не мав наміру завдати їм шкоди, а одна із заручниць навіть заручилася з ним.

Психіатр Нільс Бейєрот уперше використав вираз «Стокгольмський синдром» для пояснення цієї незвичайної поведінки жертв. Він дійшов висновку, що в умовах сильного стресу та загрози життю людська психіка може формувати захисний механізм, який допомагає «пристосуватися» до агресора, щоб вижити.

Сьогодні цей термін застосовується і до інших ситуацій, де є сильна залежність жертви від кривдника, про які зазначено нижче.

Це одна з найпоширеніших сфер, де проявляється Стокгольмський синдром. Жертва (зазвичай жінка або дитина) формує емоційну прив’язаність до агресора. Це стається, коли насильство чергується з періодами «доброти» або «каяття» кривдника. Жертва починає виправдовувати дії агресора, вірити в його зміни й боїться залишити стосунки, оскільки це може спричинити ще більшу небезпеку.

Це класичний приклад, з якого й пішло походження терміну. Жертва, яка перебуває в ізоляції та під постійною загрозою, починає відчувати симпатію до викрадача. Це пов’язано з тим, що агресор стає єдиним джерелом інформації та «контролю» над життям жертви. Навіть мінімальні прояви людяності з його боку сприймаються як милість, що викликає вдячність.

У цих групах лідер-маніпулятор встановлює повний контроль над життям своїх послідовників. Він використовує психологічне насильство, залякування та ізоляцію, щоби підкорити їхню волю. Члени секти можуть розвинути Стокгольмський синдром, оскільки вони повністю залежать від лідера та групи, вірять у його «доброту» і виправдовують жорстокі правила.

Ув’язнені, що перебувають у нелюдських умовах, можуть розвинути травматичну прив’язаність до своїх наглядачів. Це дозволяє їм вижити, оскільки вони намагаються «сподобатися» кривднику, щоб отримати кращі умови або уникнути покарання. Це є екстремальною формою адаптації до травматичних умов.

Жертви торгівлі людьми часто знаходяться під повним контролем своїх експлуататорів. Залякування, фізичне насильство та ізоляція від зовнішнього світу призводять до того, що жертва формує психологічну залежність. У деяких випадках вони можуть захищати своїх кривдників, вірячи, що ті «піклуються» про них, або що втеча принесе ще більше страждань.

Синдром базується на кількох ключових психологічних процесах:

Людина, що не може боротися чи втекти, може ідентифікувати себе з агресором. Цей механізм, відомий у психоаналізі, допомагає зменшити страх, оскільки жертва починає сприймати себе як «частину» кривдника, а не як його мішень. Це створює ілюзію безпеки.

Незначні прояви людяності з боку кривдника сприймаються жертвою як акт милості. Це викликає вдячність і прив’язаність, що є частиною викривленої системи виживання. Жертва починає вірити, що «хороша» поведінка залежить від неї самої, що дає їй ілюзорне відчуття контролю.

Щоби пояснити нестерпну реальність, де джерело страху й болю одночасно є єдиним «піклувальником», психіка жертви намагається примирити ці протилежні ідеї. Жертва виправдовує дії агресора (наприклад, «він не винен, він сам є жертвою обставин») і знецінює небезпеку, що допомагає їй зберегти внутрішню цілісність.

В умовах полону або насильства людина може повернутися до дитячого стану психологічної залежності. Вона повністю підпорядковується агресору, як дитина підкоряється батькам, що є способом забезпечити базові потреби — їжу, воду, безпеку.

Актуальність Стокгольмського синдрому не втрачає своєї значущості, оскільки він є інструментом для розуміння психологічних механізмів виживання людини в екстремальних умовах. Феномен виявляється у різних сферах сучасної життя, зокрема в кримінології, де його використовують для аналізу випадків захоплення заручників та викрадень. За даними ФБР, прояви Стокгольмського синдрому спостерігаються у 27 % таких ситуацій. У сфері домашнього насильства це явище допомагає пояснити, чому жертви, незважаючи на страждання, не покидають своїх кривдників. Чергування насильства з «проявами любові» створює замкнуте коло, в якому жертва відчуває себе в пастці. Стокгольмський синдром став популярним сюжетом у культурі та медіа, що свідчить про його значущість для суспільної свідомості. Фільми на кшталт «Красуні і Чудовиська» або «Зв'яжи мене» показують, як цей складний психологічний феномен осмислюється у масовій культурі.