Теорія розбитих вікон: Що це?

Теорія розбитих вікон — це кримінологічна концепція, що стверджує, що видимі ознаки дрібних злочинів, антисоціальної поведінки та безладу створюють атмосферу, яка провокує серйозніші злочини. Цю теорію вперше сформулювали соціальний психолог Джеймс Квілсон і політолог Джордж Келлінг у статті «Розбиті вікна» 1982 року в журналі The Atlantic.

Основна ідея полягає в тому, що якщо розбите вікно в будівлі не замінити, це дає сигнал, що нікому немає діла, і незабаром буде розбито ще більше вікон. Це призведе до того, що люди почнуть залишати сміття, а потім, можливо, спричиняти й інші дрібні злочини. Як наслідок, видимий безлад породжує в містян тривогу та страх,. Це змушує людей уникати цих місць, що призводить до замкнутого кола — простір стає все менш безпечним і все більш занедбаним. Із часом, таке середовище приваблює серйозніших злочинців, оскільки вони сприймають його як місце, де відсутній соціальний контроль і можна діяти безкарно.

У чистому й доглянутому просторі ми відчуваємо себе частиною спільноти, яка піклується про це місце. Ми схильні тримати його в порядку, бо відчуваємо особисту відповідальність. Коли ж місце виглядає занедбаним, це почуття зникає. Ми більше не ідентифікуємо себе із цим простором, і наше прагнення його захистити або зберегти зникає. Це призводить до посилення ефекту деіндивідуалізації, коли людина відчуває себе анонімною і менш відповідальною за свої дії, тому легше скоїти вандалізм чи хуліганство.

Автори концепції використали як ілюстрацію експеримент психолога Філіпа Зімбардо. У 1969 році він залишив дві однакові машини в різних районах: одну — у бідному й неблагополучному Бронксі, Нью-Йорк, а іншу — у благополучному Пало-Альто, Каліфорнія. Машина в Бронксі була розібрана протягом 24 годин. Тоді Зімбардо сам розбив вікно в машині, що стояла в Пало-Альто. Після цього люди почали її також руйнувати. Цей експеримент показав, що видимий безлад може сприяти подальшому руйнуванню, незалежно від соціального контексту.

Найвідомішим практичним застосуванням теорії розбитих вікон стала політика «нульової толерантності», яку запровадив мер Нью-Йорка Рудольф Джуліані у 1990-х роках. Поліція почала жорстко придушувати дрібні правопорушення (проїзд «зайцем» у метро, графіті та дрібний вандалізм). Після впровадження цієї політики рівень злочинності в Нью-Йорку значно знизився.

Багато досліджень показують, що зв’язок між безладом і злочинністю не є прямим. Замість цього, обидва явища можуть бути наслідком одних і тих же глибинних соціальних чинників, таких, як економічна депресія, соціальна нерівність, бідність, низький рівень колективної ефективності (collective efficacy — здатність громади об’єднатися для досягнення спільних цілей) та нестабільність населення. Іншими словами, безлад і злочини зростають там, де слабка соціальна структура, і поліцейські заходи проти безладу можуть лише маскувати, але не вирішувати першопричину.

Дослідження, що аналізували дані з багатьох міст і країн (метааналізи), не знайшли переконливих доказів того, що «політика розбитих вікон» є ефективним способом запобігання злочинам. Наприклад, деякі дослідники стверджують, що спад злочинності в США у 1990-х був пов’язаний із покращенням економіки, завершенням епідемії креку та демографічним змінам (зменшенням частки молодих чоловіків, які найчастіше скоювали злочини).

Політика «нульової толерантності» має негативний соціальний наслідок, зокрема, непропорційно велика кількість арештів серед расових і соціальних меншин, сприяла зростанню недовіри до поліції, руйнуванню сімей і поглибленню соціальної нерівності.

З погляду урбаністики, теорія розглядає місто як складну систему взаємозв’язків між фізичним простором, соціальною поведінкою та безпекою. Вона акцентує увагу на тому, що дрібні деталі міського середовища мають величезний вплив на поведінку його мешканців

Не прибране сміття, поламані лавки, непрацюючі ліхтарі або графіті, є сигналом для людей, який сприймається на підсвідомому рівні та означає, що за цим простором ніхто не стежить і він є «покинутим». Урбаністика використовує цю ідею для обґрунтування того, що якість міського середовища безпосередньо впливає на якість життя.

Теорія розбитих вікон підкреслює важливість проактивного управління містом. Замість того, щоб реагувати лише на серйозні злочини, міська влада та спільноти мають зосередитися на створенні просторів, які фізично відштовхують вандалізм та заохочують соціальну взаємодію.