Чому одна й та сама подія викликає абсолютно різні реакції? Чому одна людина спокійно сприймає критику, а для іншої вона стає сильним емоційним переживанням? Чому хтось у небезпечній ситуації завмирає, хтось тікає, а хтось починає діяти?

Дуже часто ми намагаємося пояснювати людину через прості протиставлення: це вроджене чи набуте, біологія чи психологія, генетика чи виховання. Насправді це хибна думка.

Людина — це складна біопсихосоціальна система. Коли ми говоримо про емоції, поведінку чи психологічні реакції, ми завжди маємо справу із взаємодією багатьох рівнів: генетики, роботи нервової та ендокринної систем, попереднього досвіду, умов середовища, базових фізіологічних потреб і соціального контексту.

Саме тому сучасна біологія не дуже любить прості відповіді. Вони можуть бути зручними, але майже завжди втрачають значну частину того, що насправді відбувається.

Коли ми говоримо про біологію, часто здається, що йдеться виключно про гени. Але це лише частина історії. Генетика задає певні можливості, однак те, як вони реалізуються, залежить від дуже багатьох факторів. Мені подобається порівняння: генетика — це текст, а епігенетика — спосіб його прочитання. Один і той самий текст можна читати по-різному. Так само й різні ділянки геному можуть проявлятися сильніше або слабше залежно від умов життя, досвіду чи середовища.

До цього додаються особливості раннього розвитку, дитячий досвід, спосіб життя, сон, фізична активність, харчування, стан мікробіому а також фактори, які ми не контролюємо, наприклад життя в умовах війни чи тривалого стресу.

Тому будь-яка наша реакція — це не результат роботи якогось одного механізму, а підсумок взаємодії багатьох систем.

Слово «чутливість» різні фахівці можуть використовувати по-різному. Як клітинна біологиня, я насамперед говорила б про чутливість рецепторів.

Коли ми чуємо про дофамін чи серотонін, складається враження, ніби головне — це кількість цих речовин. Насправді нейромедіатор — лише молекула. Щоб вона подіяла, їй потрібно зв’язатися з рецептором — своєрідним «замком» на клітині. Саме після цього запускається каскад процесів, які й формують клітинну відповідь.

До одного нейромедіатора може існувати кілька різних рецепторів, і кожен із них може мати різну чутливість. Причому ця чутливість залежить як від генетичних особливостей, так і від впливу середовища.

Саме тому популярні пояснення на кшталт «більше серотоніну — краще» або «менше дофаміну — гірше» надто спрощують реальність.

Насправді тут йдеться про дві різні ситуації. Перша — коли одна подія викликає різні реакції в різних людей. Друга — коли одна й та сама людина в різний час реагує на ту саму подію по-різному.

У різних людей різні генетичні особливості, різний досвід та стан нервової системи. Тому й реакції можуть суттєво відрізнятися.

Але навіть одна людина не реагує однаково завжди. Велике значення має те, чи вона виспалася, наскільки втомлена, чи задоволені її базові потреби, чи приймає певні препарати. Для жінок важливою змінною також може бути фаза менструального циклу.

Іншими словами, мозок ніколи не працює у вакуумі. Він завжди реагує в певному психофізіологічному стані.

Freeze, fight і flight — це три базові еволюційні стратегії реагування на загрозу. Але важливо пам’ятати: це не типи людей.

Одна й та сама людина залежно від ситуації може спочатку завмерти, щоб оцінити небезпеку, потім втекти або, навпаки, почати активно захищатися. Яка реакція виникне першою, залежить від поєднання багатьох чинників: попереднього досвіду, особливостей нервової системи, поточного стану організму та конкретного контексту.

Тому не варто сприймати ці реакції як жорсткі категорії. Насправді вони дуже динамічні й можуть переходити одна в одну. І жодної «правильної» тут немає. З наукової точки зору взагалі поняття «нормальної реакції» не дуже коректне.

У біології норма — це не одна правильна відповідь, а певний діапазон адаптивності. Наприклад, іноді найкращим рішенням буде завмерти, а іноді — діяти максимально швидко. Ефективність реакції визначає не сама реакція, а ситуація, у якій вона виникла.

Саме тому оцінювати поведінку людини потрібно не за шаблоном, а в конкретному контексті.

Наш мозок не просто реагує на події. Він постійно зіставляє нову інформацію з попереднім досвідом і використовує її для прогнозування. У цьому процесі ключову роль відіграє нейропластичність, до якої зокрема належить здатність мозку перебудовувати свої зв’язки під впливом досвіду.

Саме тому одна й та сама ситуація може означати зовсім різні речі для різних людей. Для когось критика стане стимулом до розвитку, для когось — сигналом небезпеки, а для когось — просто не матиме великого значення. Це не про силу чи слабкість характеру. Це результат того, як протягом життя формувалася система обробки інформації.

Сучасна нейробіологія вже добре пояснює багато загальних закономірностей роботи мозку. Але точно передбачити реакцію конкретної людини в конкретній ситуації вона поки не може. Причина проста: одночасно взаємодіють генетика, досвід, фізіологічний стан, контекст події та десятки інших факторів.

Тому сьогодні наука може говорити про тенденції та ймовірності, але не про точні прогнози.

Мабуть, головний висновок полягає саме в цьому: не варто шукати простих пояснень складної людської поведінки. Наші реакції ніколи не визначає лише один фактор. Вони народжуються на перетині генетики, роботи мозку, попереднього досвіду, фізіологічного стану та середовища. Саме ця складна взаємодія і робить кожну людину унікальною.