Я давно хотів розповісти ці дві історії.
Мабуть, у житті я не так яскраво розповідаю, як у текстах, які ви читаєте. Можливо, тому що під час живої розмови немає можливості перечитати, видалити чи переписати фразу так, щоб вона звучала краще. А ще — письмо дає змогу розповісти дві історії одночасно.
Ми постійно чуємо, що створювати спільноти, формувати зв'язки чи володіти small talk – це базові навички сучасної людини. Але всі ці слова залишаються доволі абстрактними, доки не виростеш і не потрапиш у реальне життя, де вже потрібно вміти крутитися й іноді мати вигідні чи корисні контакти.
Перша історія — смішна, але дуже показова.
Її розповів мій друг ще тоді, коли ми були першокурсниками. Частина нашого курсу жила в гуртожитках на Дарниці, хоча університет був у центрі Києва. Там можна було зустріти кого завгодно — і далеко не завжди на тверезу голову. Якщо чесно, студенти філософського факультету тоді щиро вірили, що певний градус у крові допомагає краще зрозуміти сутність буття.
Під час одного з таких «філософських дискурсів» мій однокурсник розповів про безхатченка, який жив неподалік. Виявилося, що той був чудовим співрозмовником і добре орієнтувався в модерній філософії. Колись він працював викладачем університету, але життя пішло не туди, і він настільки звик до вуличної реальності, що вже не хотів нічого змінювати. І от завдяки цьому знайомству (і парі сендвічів) мій друг розібрався в структурі буття швидше за всіх нас.
Я зовсім не закликаю вас бігати містом у пошуках «прихованих філософів» серед безхатченків. Але це історія про важливість дізнатися хоча б щось про людину, з якою ви перетинаєтесь у навчанні, роботі чи проєктах. Адже ніколи не знаєш, що станеться з вами обома через п'ять чи десять років.
Друга історія — про людей навколо
Серед моїх колишніх однокурсників сьогодні є менеджер гурту «ДахаБраха», підприємиця, яка відкрила власну пекарню в рідному місті на сході України, співак, дослідники, викладачі й люди творчих професій. Ось так філософський факультет «потріпав» нас після шести років навчання.
Із колегами — схожа історія. Люди, з якими ми колись разом намагалися змінювати молодь і суспільство, сьогодні працюють операційною директоркою The Ukrainians, менеджерами в Genesis і MacPaw. Мій викладач і куратор на першому курсі згодом очолив Інститут національної пам'яті. І таких прикладів я міг би навести ще десятки.
Ці всі історії про одне — важливість підтримувати контакти з великою кількістю людей. Адже саме через ці зв’язки ви можете допомогти одне одному, створити щось нове, підсилити когось у потрібний момент.
Історія про безхатченка, як і всі інші приклади, — це нагадування: без щирого інтересу до людей ми втрачаємо значно більше можливостей, ніж можемо собі уявити.
Тож тримайте кілька простих порад для нетворкінгу, юні читачі:
- Будьте щирими. Не намагайтеся одразу «взяти щось» від людини. Краще покажіть інтерес і повагу до її досвіду.
- Підтримуйте контакти. Не лише тоді, коли потрібна допомога. Час від часу пишіть, дізнавайтеся, як справи.
- Малий внесок має велику цінність. Порада, рекомендація чи навіть коротка зустріч можуть змінити чиєсь життя.
- Спостерігайте і слухайте. Найцікавіші контакти виникають несподівано – на лекції, у кав’ярні, на події.
Нетворкінг — це не тільки про користь собі. Це про ширший доступ до знань, про партнерство, сталість і взаємопідтримку. Маленький контакт сьогодні може через десять років перетворитися на шанс, який змінить чиєсь життя. Можливо, навіть ваше.
Цейво!Відреагуй!
🧵
Цей допис поки що не має жодних доповнень від автора/ки.
