І я прокричу двійко слів на останок… я прореву їх емоційною вимовою поезії Шевченка. Поезія передає емоції, бо це буквально крик! Це крик душі! Чим емоційніше вона виголошена, тим більше у ній сенсу. І я прокричу рядки українських класиків із епіграфів шкільного підручника з літератури, я подивлюсь в очі тій самій картинці Лесі Українки, яку зазвичай там вставляють, не відчуваючи нічого зі своєї німої байдужості. Але я прокричу ті рядки. Я буду читати їх так буквально, що моя зухвалість позначиться на сторінках пожовклими слідами поту, помʼятими краєчками з тремтіння, слиною, що скрапне на комір з моїх нехвацьких рухів. І я прочитаю ті рядки… я прокричу вголос риму, що згубилась поміж постійного згадування, що згубилась у беземоційній звичності. Нехай моя несвідома байдужість втоне у цій триклятій нещирості, але я прокричу ті двійко слів Шевченка. Я прокричу імʼя класика, що згубився в підручнику української літератури біля розділу «Шістдесятники» й «Сучасні детективи». Нехай люди дивитимуться на мене… недружніми поглядами запалих від байдужості очей… але я кричатиму, доки той вірш не скінчиться, під епіграфом у мене листочок із повним віршем, із найдрібнішими западинками рими в тексті, позначеними вимовою — емоційним криком. Криком, який передасть емоційну рельʼєфність поезії; криком, який сойкою злетить у небо клювати калину.
Кольори прапора вицвітають від того триклятого сяйва мобільних телефонів. Кольори прапора вицвітають від ворожої. Прапор займається кусючим полумʼям, коли рідних барв торкаються корінці ворожої системи. Прапор займається агресивним полумʼям, коли імперія переживає останні хвилини свого життя вихаркуючи імперіалістську силу… тобто умовну.
А сойка сóбі клює калину. А Художники домальовують їй на спину прапор. Та Письменники дописують їй сигару. А узики змушують її співати. Та Класики дають її жити далі, співаючи криком поезію.
Цей допис поки що не має жодних доповнень від автора/ки.
