Падіння[II]

"Хвостиком за тобою бігають людські очі — постійно спраглі на сльози, спустошені для наповнення найглибшою драмою, лукаві для найщиріших кліше підтримки. Вони бігають за тобою палаючим ґнотом! Догорить — вибухнеш. З-під шкіри, мабуть, висипле тону золота, якщо вони такі жадібні у спогляданні твого життя, такі витривалі у постійній біганині осуду. Їхнє золото — твій страх. Ти вибухнеш ним, ти заплачеш або розмʼякнеш. І вони поколупаються виделкою у твоїх нутрощах... а як втратять інтерес, то покинуть гнити Трішки над тобою поплачуть, закинуть землею, аби не смерділо, ще поплачуть, щоби заросла могила, та й забудуть... і тебе як не було!"

Я підходжу до твого будинку, он уже він — велика й блякла сіра пляма, маса цегли й... депресії, яка болем тримає це все у купі. Та звісно трішки штирів апатії, де іржа — фронт бактеріальної боротьби бажання щось робити й апатії, сітка з фрустрації, де кожен квадратик — безсенсовно проведений черговий календарний день. І твоя байдужа цегла, що напускає запах сирості й дощу у всі приміщення.Перший підʼїзд. Другий підʼзд. Третій підʼзд. Перша нора, друга і третя... Якась з них має ключ до мене. Чи я до неї?Нори, в яких ховається люд від цього вбивчого сяйва ліхтаря. До них він просочується лише дрібними промінцями, а тут його радіація аж до кісток пробирає. Очі сльозяться недовго, невдовзі тьма фаталістично оближе їх... вуха чують його гудіння недовго, кров затопить прохід звуку... врешті решт недовго ти стоятимеш під ним, його радіація розʼїсть у тобі людину до самих кісточок, якщо ти встигнеш вибудувати у собі їх за час деструкції.Ти стоїш під ліхтарем, мовби із лезом царапаєш собі руки у пітьмі. Свідоме ушкодження. Свідомий злочин проти самого себе. Проти мене й моєї... великої приязні до тебе. Я боюсь плакати, бо солоні сльози обпечуть глибокі рани і тобі буде боляче. Воджусь дитиною, яка навіть не вміє ніяковіти, не те щоби допомагати. По щоках уже тече кров із очей... повіки іскряться буро-червоним. Чуприна прикриває порізи на лобі та скронях. Тінь під тобою вицвітає... Відчуваю, що й моїми щоками тече щось таке тепле, мов кров.Коли я тебе обіймаю, то твоє тіло розсипається на порох...

На кінчиках пальців застиглі звисають ліричні рядки романтичних кліше... Під моїми нігтями чорнило... а у думках моїх поезія. Ідилія та романтична пісня весни у кожній миті... я погано вірю своїм осліплим довірливістю очам — не вірю. У моїх долонях розгортається казка.Піднесений настрій грубо бʼється у грудях любовʼю. Я насичений очікуванням нашої зустрічі! Хочеться вибігти з дому й просто бігти до твого будину, незважаючи ні на що. Стрибати під автівки, зривати бузок в унісон крику бабусі, вдихати його... вдихати його так... я люблю його так само, як солодкий аромат на твоїй шиї. Я завжди вдихаю його жадібно й хтиво, як мені це може дозволити його інтенсивність. Інколи він пʼянить аж до нудоти й слабкості, котрі романтизовані своєю природою достоту, що я лише й прагну їх! А інколи ти так дивишся, так світло й любляче, наче літнє сонце припікає в лоба. А долоні теплі завжди... навіть у найморозніші зими та найхолодніші осені, що лише доводилося переживати цьому людству. Твої долоні на мені доповнюють певну суцільність мого погляду на власне тіло.Чорні джинси уже поплямовані баюрами зі розталого снігу... я не бачу плям, але відчуваю їхній холодний доторк до литок. Щойно розтав сніг — ми зможемо побачитись! Але якісь короткі доторки осені досі змушують обертатись назад... Зійшло ранкове сонце! У груди загріло весняне тепло, а лице обсипе весняним ластовинням... Уже твій будинок. Маленький розтягнутий прямокутник, де перед підʼїздами ліричний вступ із балачок на лавах та сяйливі клумби під вікнами. Я уже декілька разів бачив це місце, але у мої відвідування тут було осінньо й темно, попри світло ліхтаря. Підходжу до третього підʼїзду. На облущеній лаві сидить старший чоловік — з гусячими лапками на очах та глибокими борознами на лобі; сонце не жаліло цілунків на його обвислі щоки та закручений догори ніс. Він читає газету, але коли помічає мене, то його поважний погляд спливає догори... Підходжу до домофону як він говорить до мене.— Молодь! Добрий день. — Вітаю — невпевнено відповідаю. Чоловік робить паузу, що я уже хотів відвернутись до домофону.— Юначе... Він робить драматичну паузу — так, ще одну. Його вигляд настільки цікавий та емоційний, що це більше схоже на театральний гротеск.— Я вас десь бачив.— Гм... — задумливо вдаю, що задумуюсь, не надаючи цим слів ваги. — Можливо. От тільки питання — де? Бо нічого не припамʼятовую.— Тут.— Ви бували тут декілька разів... так само пробігали сюди минулої весни. Так радісно... ох... — він от-от порине у сонливу задуму, але переборює дрімоту й продовжує. — І осінню теж інколи... і ми, здається, колись розмовляли. Тоді лавку іще тільки пофарбували... і ми балакали. А потім ви надовго зникли у цьому підʼїзді. Ви звідти довго не виходили. А щоразу як я вас бачив, то ви виходили звідти, і ми більше не розмовляли...Я здіймаю брови догори, поки що нічого не розуміючи, дуже впевнено міркую про те — чи це деменція, чи альцгеймер.— ... і ви носили квіті, і плакали під вікнами... та ще й під самим ліхтарем, що то була драма для всього будинку.— Пане, ви знаєте щось зайве про моє життя? — лукаво посміхаюсь. — Чи подорожуєте в часі, а ця лава — ваша машина? Чоловік навіть не усміхається, дотеп прошмигнув повз, і ми замовкаємо. У знак закінчення розмови він далі береться за читання газети... а я набираю номер на домофоні. Він довго гуде, починаю хвилюватись чи не змусить це чоловʼягу розпочати нову розмову. І... так! Двері відчиняються, я їх рипаю так різко, що опісля жалію.Піднімаючись сходами моя впевненість звідкись витікає... запах сирості й дощу торкається мене. І слова чоловʼяги торкаються мене якимись уколами холоду й спогадів... пришвидшую хід сходами. Десь у підсвідомості потягаються докори сумління, які нещодавно утонули. І спогади, що впали у тьму забуття. О ні... і вони прокидаються з кожним моїм різким рухом — я рухаюсь усе швидше. Голова крутиться, трішки калатає в боки... набуваю якоїсь невпевненості й тільки емоційна пляма передочікування перед очима. Біжу на її відблиски та запах бузку.Бачу твої двері...Чіпляюсь за них, драматично припадаю вагою тіла на ручку... тисну, хекаю у вічко й нічого крізь нього не бачу. Невпевненість та голки спогадів ковтають пʼянким і пекучим болем. І кохання вже затьмарив біль... кохання розтає до найчеснішої сутності — голої потреби.Двері не відчиняються.Тисну ще раз. Мене відкидає разом із ними.На мить, я бачу нечіткий сиулет... закриваю двері й кидаюсь на нього. Коли відчуваю тепло й різкий запах дезодоронта і бузку, що негармонійно поєднані, то виснажено зітхаю. Намагаюсь виплюнути всю погань через подих ротом... вже відчуваю теплу полегкість у грудях. Чи це твоє серце, чи моє так вібрує.І вже за мить солодкої розради ти, за моїм подихом, випаровуєшся... залишаючи по собі емоційну пляму на стіні, тепло на моєму тілі та сльози. Закриваю двері квартири й готуюсь до прибирання.

Кров пульсує у скронях ударами. Часто кліпаю від холодного вітру, що остуджує мій палкий та впертий погляд, очі сльозяться. Я біжу в густій пітьмі на світло єдиного ліхтаря на цьому проспекті, останній робочий, бо у тебе постійно вимикають світло. Навіщо сліпим світло. Лише ми двоє бачимо одне одного, а інші тонуть у темниці самотини. Тому тут незримо темно. А ще й гидотна мряка, що кидається іскорками в очі. Бруківка слизька, сльози у самий сніг змерзлись на ній, ноги ковзають та сповзають назад — пітьма тягне мене. Руки тремтять від холоду, постійно смикаю їх вперед й угору від чорних бродячих псів, які кусаються за передпліччя. Кусають й литки пекучим болем до самих кісток. Осіння мряка тягне мене назад. І я грубо опираюсь, так грубо й різко, що мої рухи нагадують драматичний гротеск, лише примарний рух на сцені.Здається, я повернув кудись не туди, бо тут надто темно. Щойно думаю про пітьму, то у голову лізуть дитячі фантазії, так стискаючи жалкими щупальцями, як колись у дитинтсві. Обертаюсь до провулку спиною, через що стає ще тривожніше. Намагаюсь замінити щупальця жаху на твої руки, але... не вдається. Образи змішуються у хаотичну кашу, думки заплутуються у вузли.Завертаю і бачу ліхтар, що схожий на сяйво у кінці довгого коридору. Прискорюсь із кожним кроком уперед, доки не починаю бігти... відчуваю як тьма опирається моєму руху, відчуваю слабкість й втому. Мʼязи починають пекти у якійсь химерній агонії, начебто зуби тих псів стрілами заганані аж до самих кісток.Я вже чую як гудить білим шумом ліхтар. Його риже світло мінливо блимає. Його риже світло дрібками іскор торкається моєї постаті. Воно пронизує тіло до кісток, радіація вгризається у мене, розʼїдаючи шкіру. Відчуваю, як вона пече... але цей біль змушує мене хитро посміхатись, наче... наче все гаразд і я це контролюю. Радіація гуде у вухах глухотою, а волосся на шкірі вигорає ґнотами свічок. І я посміхаюсь єхидно наче так має бути, наче це приносить мені задоволення. Шкіра стікає з мене теплою кровʼю... зуби на усміці чорніють, а усмішка лише світлішає. Щоки палають довірливим румʼянцем, який спливає із мʼязів шар за шаром. Ластовиння розтало на щоках крихтою шоколаду.Я відчуваю впевненість, наче можу в будь-який момент сказати стоп.Риже світло спадає на моє тілло байдужою тінню цього життя. І у ній — твоя тінь. У радіусі рижої сяйливої тіні. Я вже бачу тебе, здається, тільки руку простягнути і твої теплі груди. Але світло розʼїдає мене, відчуваю, як передпліччя порвані аж до кісток, що вже зяюють назовні... на гомілкових кістках вузли жил та сліди від собачих зубів... а череп тріскається на фрагменти, волосся вже геть вигоріло. Я відчуваю, як іскорки мгли вʼїдаються у рогівку сліпотою, білий шум застигає монотонним гудінням назавжди... обвуглені кості тягнуться вперед. Світло просочується крізь тріщини в черепі, оголюючи... сумління та жадання, як семантичну пару. Ту невпевність, виставляючи на показ ті налякані очі, які обернулись до минулого переляком... ті холодні руки, які надто плотсько потребували кохання... всю ту жалюгідність, яка зараз лише розгорається в дрібній кульмінації.Ти не встигнеш цього побачити, якщо я бігтиму швидше...Та й вони поступово зникають. Начебто й якась полегкість... але й вона зникає. Твоя радіація розʼїдає і почуття — твій їдкий вплив і того світла, що навколо тягнеться ореолом деструкції. Ти тягнешся до мене... але цим химерним німбом оповиваючи! Я відчуваю доторки... але вони жорстокі. І я бачу в них те жадання... мені вже не вистачає шкіри правильно сприймати це. Цю тактильність.Все помирає так швидко, що не встигаю усвідомлювати. За пару кроків радіус рижого світла, але я вже оглох, аби чути ричання білого шуму. Відчуваю, що вузли думок не просто розвʼязані, а вже зниклі. Сяйво пронизує очицю наскрізь стрілою. Я вже не відчуваю у собі й свідомості. Але я просто біжу. Прагнення тебе вицарапане на моїх кістках зубами псів... інстинктом залишається у мені... енергією для руху... але здається, я рухаюсь лише за інерцією.Я у радіусі рижого сяйва. Мій трагічний рух у ньому...Твоя постать мерехтить зі світлом в унісом у кінематографічній покадровці. У химерній покадровці, де присутні миті твого зникнення. Зник. Зʼявився. Зник. Зник. Зʼявився.І енерція кидає мої кості на тебе... ти зʼявився у ту мить, коли вони розлетілись у різні боки... і я попри це відчуваю твій дотик... на неіснуючому тілі.— Ох... коханий, не кажи такого, гаразд? Я припіднімаю свою голову із твоїх рук... мій жалібний погляд панічно бігає лицем.— Це... це ти?..Зник. Зник. Зник. Зʼявився.— Так!.. а хто ж іще? Що за дурне питання?Наші голоси роздвоюються у химерній луні.Я обводжу чіткі контури його лиця очима... і вже простягаю руку, аби торкнутись й пальцями...І під моїми ногами наче заламується та міцна опора... опора, що тримала доти, зникає... купа кісток повільно падає. Але... я відчуваю під своїми пальцями шкіру твого лиця...

І я вже нічого не відчуваю — я падаю.