— Смерть - це невідʼємна частина кожного з нас! - бурмотів чоловік, встромляючи лопату в землю.
Похнюплена Жінка стояла поруч… пустий погляд свідчив про її віддаленість від цього світу, про бажання втекти від вердикту, який Смерть виводить на шкірі кожної істоти її ж кровʼю або гнієм, що стече на поживу комахам — неодмінно. Вона думала і філософствувала… про Смерть… заганяючи скалки болю глибше у рани, що не перестали ятрити з перших слів, де згадка про Смерть здавалась безглуздою, коли іще було дійсне упередження нормальністю. Вона малювала синювато-фіолетовим по тілу, підкреслювала ірраціональність, що розливається своєю гущею в крові… людина за природою ірраціональна, живе у пошуках митей, де можна реалізувати сплеск ірраціональності… а де можна влитись. Влитись у чужий біль умовою-імплікацією емпатії та зникнути у якомусь дикому мотиві. Або які ще варіації ескапізму можна подати для драматичності? Якщо її бракує.
— Після цих слів мені стає гірше…
Її шепіт відбився мертвою луною від примарних стін, що стискали до фізичного болю…
А Чоловік сміявся цинічно— Не плач… Все буде окей, переживемо це.
Жінка переживала усю повноту жахливого болю… коли слова входять гострим лезо скальпеля, бігають під шкірою, жадібно випльовуючи кров. Вона відчувала, як скалки болю уже торкаються серця… Ці позитивні слова граються сонцем із чорним мереживом Смерті, яке ковтає будь-які вияви світла.
Коли щоки знову почали зігрівати гарячі сльози… вона відчула чиюсь присутність. Коли ідеалістична пастка уяви почала ковтати, а усі прочитані книги Фройда віддались почуттями на тілі. Тьма загусла бурими плямами крові перед очима. Вона побачила Смерть… не смерть, а саме Смерть. Тобто уже вдруге за останній час… поряд із нею вовтузилась іще одна чорна плямка, що дратівливо майоріла блисками пітьми. Десь угорі — у «небі», — вона бачила ту метафору болю — скалки. Вони вганялись у тьмяно-рожеві хмаринки величезними чорними колючками, які були вкриті шаром схожих ворсинок. Хмаринки чорніли… жилами рухалась гуща тьми, оповиваючи тоненькими лініями нутрощі — виїдаючи їх найїдкішою кислотою, яку могло би вигадати Життя. Думки закручувались у вихори коло образу Смерті… він огортав її нескінченними курсивами тіні, з якої виростали й інші постаті — інші обриси інших образів.
— Твої думки — моє продовження. Твоя смерть — початок кінця, - нерозбірливим бурмотінням, скандувала одна тьмяна постать, яка змішувалась із іншими тінями.
Ці слова зациклились у нескінченному потоці думок… що мотав кола навколо голови — усе тугіше замотуючи її нутрощі в нові ланцюги…
Цей допис поки що не має жодних доповнень від автора/ки.
