Нічним вогнем у небі спалахнуло натхнення… це химерне вогнище розросталось тілом; фізичні почуття ковтали свідомість. Біль пронизував стрілами тіло у різних місцях, лоскочучи дірки лепехою, що зблискувала під нічним світлом. Місяць вицвітав жовтизною на тьмяному полотні… місяць розтавав у дивному серпанку неприродного сяйва; усміхаючись він вів з тобою розмову.
«Я бачу тебе наскрізь…» — шепотів він, соромʼязливо тремтячи від власної вдачі розмовляти з людиною — тобою.
«Але чи ти людина?.. Я спілкуюсь з людиною?..» — відгомін розлітався долиною криком душі.
«Але чи ти людина?.. Хто ж ти тоді?..»
Біль пульсував десь у грудях градієнтом червоного. Клякса розповзалась корінцями, проростаючи в органи. Мʼязи грубо скорочувались, опираючись такому збоченому проникненні… тепло болю розповзалось поверхнею серця, жадібно кусаючи й розриваючи… усі фрустрації та апатії зібрались у суцільному вогнищі. Це було останнє власне світло у пітьмі ночі.
А місяць гомонів… він навіював дивні для тебе запитання. Ти ніколи не очікував їх від людей… але ти почув їх за це життя зараз; і це були дивні відчуття… незнайомі… вони пульсували надлишком спокою десь у нирках, бо тулуб вже зовсім ковтнули емоції та болі. Доти очі твої наливались смертно-бурою гущею крові, що байдуже влягалась тромбами у артеріях, але досі жила, щоби показати тобі останнє в цьому емоційному житті. В існуванні, яке наповнене дивними екзистенціями.
А місяць гомонів… місяць грався словами, яких ти не чув, як людина. Слова переливались веселковим блиском, пропускаючи крізь себе останнє сяйво цього життя… воно було дуже цінним, бо впадало життям у очі, що вже всихали. І ти відчуваєш як у нирки відлягає розуміння роду — чоловічий чи жіночий, — стираючи будь-які маргінальні розуміння гендеру… практично, ти зливаєшся із мертво-холодною землею, яка досі лосокотала отвори у тілі…
«Людино?..» — звернувся пригнічено місяць, як пальцями, схвильовано рухаючи промінцями світла по мертвоно блідому обличчю.
Щоки западають… волосся сивіє… а руки все слабнуть від письма історії… посмішка поступово спливала із блідих вуст. Думи тремтять у голові перед самою прірвою небуття, яка вже чатує їх у фізичному обрисі немічного тіла «людини». Ти відчуваєш у собі смерть. Вона пахне солодким чаєм, що різко обпікає ніздрі; вона рухається ними до легень… її ніжки невпевнено тремтять під шкірою… але її очі злякано оглядаються у асбстракції твоєї свідомості… а там думи. А там думи — твої думки. Її очі злякано оглядаються у просторі нескінченному, у просторі всесильної уяви.
Місяць нахилився нижче, ледве не цілуючи тебе. Промінці обпікали шкіру останнім почуттям життя… а сяйво вʼїдалось у пітьму довгого коридору, що поступово віддалював тебе. Доки смерть злякано тремтіла у голові екзистенцією існування. Коли твоє тіло відійшло у небуття, то думи таки й лишились на землі… твої думи залишились під вічним сяйвом місяця у пітьмі ночі… під небом ночі… натхненно живучи далі…
Цей допис поки що не має жодних доповнень від автора/ки.
