Ну скажи, хіба не фантастично! Що у цьому хаосі доріг... я тебе знайшов та не зберіг? Таж ми в найтемніші ночі розбігались у найглибші нори, бігли одне від одного так швидко, що ноги гуділи. Та в будь-якому разі це так фантастично... що у цьому хаосі вибіганих доріг ми були так далеко, але так близько фізично.Ти мені читав казку, «Маленького принца». Я чітко памʼятаю той момент, коли ти розгортав книжку із різнобарвними малюнками та закарлючками тексту... глянцевий та міцний папір, що віддавав трепетом у кінчиках пальців. Їй-бо, як я замріяно вдивлявся у малюнки! Глибокі барви — синього, червоного, бордового, жовтого — до яких я боявся доторкнутись, бо думав, що розмажу їх. І тексту боявся торкнутись очами, щоби почути його тільки від тебе. Бо як би ж побачив текст, то впився би у нього аж занадто жадібно, як на десятий раз перечитування цієї історії. Це був ювілейний раз, коли ти мені читав «Маленького принца».Папір, закладинка, кольори, ілюстрації... маленький хлопчик, літак, вибух... ми сиділи на підлозі, я випростався, а ти сів, зігнувши коліна. Кладеш суперобкладинку на мої стегна. Суперобкладинка... шелест сторінок, текст лунає з твоїх уст...Літак летів у блакитному небі, майже безхмарному. Він — єдина хмара в ньому. Цей крихітний літачок затуляв просто все небо. Він — мрійлива хмара... такий крихітний літачок, але така велика хмара! Ні. Він був такий жахливий та агресивний, що затуляв усю блакить... його сірі очі скалились на мене. Ні. Там не міг летіти маленький принц! Ні! Він маленький, а цей літак... він хмара. Він лише примара. Так, він лише примара. Хмара диму розганяє примару літака, який затуляв собою все небо. Бо коли стала хмара диму, я зрозумів, що він затуляв лише мої очі, небо лише мені. Літак падає — хмара падає. Але ж хмари не падають?! Сьогодні — падають і хмари, і літаки. Але ні там, ні там маленького принца не було. Він би не зробив того, що зробив пілот того літака. Люди кричать, з кожною нотою вище я почуваюсь дедалі самотнішим у натовпі здичавілих людей. Мабуть, саме той літак переконав мене, що «Маленький принц» — не казка.(До речі,  в той день я також переконався у фальші природного паралелізму — коли літак–хмара впав, розплющуючи повіки небу, то крізь опалі хмари світило сонце, підхоплюючи комки пилу.)І хмарний пил немов танув на сонці... я відчуваю, як тану в самотності й ступорі: світить сонце, дзвенить у вухах. Але ж... але ж і трепет у кінчиках пальців... я відчуваю трепет у кінчиках пальців! Так само, як пил у горлі; так само, як сонце на тілі; так само, як порізи на тілі; так само, як уламки цементу під босими ногами... я от-от вже був біля неба, але знову впав. Впав як одна із багатьох хмар, які затуляли небо. Чесно — не памʼятаю, що змусило людей кричати. Якщо літаки були хмарами(або хмари були літаками), то це була блискавка. Це ж була блискавка? О-о, скажи мені, що це була блискавка! Але мені не вірять не ти, не я... Очі памʼятають, вуха памʼятають, таж муки наші такі. О так, моє тіло памʼятає! Ще б пак!Але ти не вгавав, ти читаєш мені «Маленького принца» з глянцевих сторінок з великими ілюстраціями й текстом. Баобаби, троянди, лисиці... і та глупа самотність! Та самотність! Самотність і шелест сторінок. Коли заговорив про самотність, то шелест сторінок віддавав розбитим склом... ти розбивав стіни–двері, кожні з яких вели тебе на зовню, на зовню мене, на зовню приміщення, де ми сиділи; шелест сторінок наближав неминуче, яке траплялось кожні девʼять попередніх разів. Літак. Грім. Вогонь. Хмара.Ми розмовляли образами, бо, мабуть, ще замалі для дорослої відвертості; бо, мабуть, занадто горді для відчуття болю; боялись, що в процесі викорчовування гординя вибухне, немов баобаб. Ми розмовляли образами з «Маленького принца», коли реальність суворішала до того, що її особисті óбрази деградували до згадки про біль. Або ж вони зростали до згадки про біль і ми вже просто не дотягувались. Однак ми й ніколи не дотягувались до плодів нашої гордині... Ні. Не було ніяких ні гордині, ні баобабів — лише вибухи. І не росли образи, вони перманентні, викарбувані на папері, незмінні. Росли лише ми та ірраціональність реальності.Маленький принц таки не виріс, якщо далі говорить ті свої речі. Він ніколи не виросте. Виросли лише ми.Поміж десяти сесій читання «Маленького принца», ти прочитав мені декілька випадкових речень із «Метафізики» Арістотеля. З того безконтекстуального нічого я не зрозумів рівно те нічого, яке мені пропонувалось. Але після тих слів я щось відчув. Отже я вже не можу казати, що вони — рівні нічому? Ні! Помилка! — то є рівноцінно помилці мислення. Я сміюсь від того, як важко приховати емоційний вплив чогось на мене! Отож, в черговий день літаків, грому, вогню та хмар, я зрозумів дещо важливе: якщо ми ростемо в середовищі, яке називається реальністю, а реальність ірраціональна, то ми ростемо ірраціональні. Дідько, ще ж би мені тоді знати значення слова «ірраціональний»!Маленький принц ріс, бо він таки щось виніс. Він таки щось виносив із тих подій. А я таки деградував у тому, що виносив із подій навколо себе... А ми з тобою ну нічогісінько не винесли! Ні-чо-го! Десять разів ми читали «Маленького принца», але таки не зрозуміли його фундаментальної помилки! «Як би ми її зрозуміли, то це не змінило би нічого: літаків, блискавок, хмар, вогню» — чи теза, чи епітафія, яка підсумовувала усі десять сесій читання «Маленького принца» у бомбосховищі. Лише після розуміння того факту настав час зняти рожеві окуляри й зрозуміти важливу річ: війну. (Помилка «Маленького принца» полягала в його замкнутості, як історії. Він замкнутий в історії й ніколи не дізнається, що Друга світова скінчилась і почалась інша. Ну ця... інша. Інша війна).Коли ти ще був живий, то відповідав мені таке:— Ну чого ти так думаєш? Ми винесли щось: цю тезу. Принаймі, виніс я.Я не відповів тобі того, що лоскотало мені язика. Що це була не теза, а епітафія.Чому? Бо ти попереднього дня подався у військо. Після того, як ти поїхав, я зрозумів, що день, коли ми доросли до слова «війна» став для мене найтемнішою ніччю.Не говорю, що ти уже мертвий — відтоді пройшло іще двадцять чотири разів у бомбосховищі і лише шість «Все добре» у смс-ках. Двадцять чотири слушних моментів для читання «Маленького принца», і ти читав мені усі двадцять чотири рази! Ти віриш мені, що ти був зі мною усі двадцять чотири рази?! Так, поруч; так, захищаючи. Проте трохи інакше, аніж доти, але ж фактично так. Просто розумієш... моя гординя справді, як той баобаб! Її викорчовували усі двадцять чотири рази, але я щоразу відрощував її до того рівня поваги себе, де я міг дозволити захищатись твоєю любовʼю.